За покликом серця. Берегиня будинку муз

69

…На несподіване запитання, чи є у Лимані — місті залізничників — будинок муз, вам відповість ствердно, мабуть, кожен кмітливий школяр. Авжеж, є, бо “музей” у перекладі з грецької і означає дослівно “будинок муз”. Тож мова сьогодні піде про Лиманський краєзнавчий народний музей та про його завідувачку Тетяну Іваненко. Звісно ж, не треба пояснювати, наскільки інтенсивний графік у Тетяни Павлівни. Адже музейна діяльність — це різнобічні заходи: зустрічі з цікавими особистостями, проведення оригінальних майстер-класів, виставок, що запам’ятовуються, пізнавальних екскурсій. Утім, краще про все це та інше розпитаємо нашу співрозмовницю. Але, передусім, торкнемось ключових сторінок її біографії.

— Шановна Тетяно Павлівно, розкажіть спочатку про себе.

Народилась я в Лимані і фактично усе моє життя пов’язане з цим залізничним містом. Тут я закінчила загальноосвітню школу №4, а потім подала документи до Київського державного університету на факультет іноземних мов. Я добре опанувала французьку, мріяла стати перекладачкою. Знаєте, колись уява малювала рожеві вітрила, усе було овіяне ореолом романтичності. Але моїм мріям здійснитись не судилося…

— Чому?

— Тоді був просто шалений конкурс: на одне місце претендувало десять абітурієнтів. Вступні іспити вирізнялись неабиякою напруженістю, і за їх підсумками мені трішки не вистачило балів. В результаті з Києва — міста, яке я, до речі, дуже люблю, вирушила до Харкова, де стала студенткою інституту культури. Перша посада, на яку я згодом була призначена — завідувачка дитячим сектором тодішнього Краснолиманського Палацу залізничників. Через деякий час очолила бібліотеку у цьому ж культурно-мистецькому закладі, а у 1980 році відомий керівник відділення Донецької залізниці у Красному Лимані — Костянтин Олександрович Гасієв, “висватав” мене на посаду директорки Палацу культури залізничників.

Цікавий факт. Чи не могли б ви розповісти про це детальніше?

Будь ласка. Річ у тім, що на той час мала місце достатньо висока плинність кадрів саме на цій керівній посаді. Директори Палацу культури залізничників тоді мінялись, наче картинки у калейдоскопі. Врешті-решт терпінню Гасієва настав край, і він запропонував мені директорську посаду. Я погодилась і пропрацювала на ній майже тридцять років.

— Тетяно Павлівно, я як ви познайомились з Костянтином Олександровичем?

Тут все просто пояснюється. Окрім культурно-масової роботи я переймалась ще й профспілковою діяльністю, входила до складу президії колишнього райпрофсожу, була членом дорпрофсожу, а також ЦК профспілки залізничників. Тож перетинання наших з Костянтином Олександровичем шляхів не є випадковістю, адже залізнична адміністрація та профспілкові органи ефективно співпрацюють. Так було раніше, так є зараз, і так буде завжди.

— Наскільки мені відомо, завідувачкою Лиманського краєзнавчого народного музею ви стали у 2009 році. А які позитивні перетворення стосовно музейного життя ви назвали б за останній період?

Ви маєте на увазі приділення уваги до музею з боку нинішньої місцевої влади? Можу відповісти однозначно: з мером Лиману Петром Циміданом, а також з начальником відділу культури і туризму Лиманської міської ради Наталією Роменською у мене склались конструктивні взаємини. Я неодноразово зверталась до Петра Федоровича, Наталії Володимирівни, і мені жодного разу не відмовили, за що висловлюю щиру подяку.

— Давайте все ж таки конкретизуємо: яких питань стосувались ваші звернення до місцевих органів влади? Наведіть, будь ласка, кілька прикладів.

Хоча у багатьох громадян панує стереотип, нібито у музеї життя завмерло, зупинилось на місці, але це не так. Ми прагнемо до конкретних змін — скажімо, до осучаснення наших залів, і ось тут не обійтись без підтримки з боку місцевої влади. Як я вже казала, вона йде нам назустріч, виділяючи кошти на ті чи інші потреби. Зараз, наприклад, ми хочемо надати сучасний вигляд залі природи та іншій музейній інфраструктурі. З цією метою замовили виготовлення спеціальних банерів, завершили заміну вікон, придбали нові меблі — у тому числі й стільці для виставкової зали.

— Тетяно Павлівно, якщо не секрет, чи велика ціна питання? Які орієнтовно суми коштів вкладаються керівництвом Лиманської об’єднаної територіальної громади у подальший розвиток краєзнавчого музею?

— Відповім так: це десятки тисяч гривень, виділених музею за останній період. Головне те, що є фінансування з боку чинної місцевої влади. Користуючись нагодою, я хотіла б ще раз подякувати Петру Федоровичу Цимідану та його команді за підтримку, яка нам надається.

— Тобто, як відомо, у минулі часи культура, музейна справа фінансувались за остаточним принципом, коштів з бюджету на ці потреби завжди бракувало. Чи то керівник Будинку культури, чи музею, звертаючись до можновладців по допомогу, міг почути зазвичай одне й те ж: “Грошей нема”. Нині ж, на щастя, усе відбувається з точністю до навпаки: “Гроші є”.

— Саме так.

— До речі, скільки залів нараховується у Лиманському краєзнавчому народному музеї? 

— Сім. Це зала історії й сьогодення Лиманщини, виставкова, археологічна, залізнична, військова зали та зали природи і української етнографії.

— Чи оновлюється фонд музейних експонатів?

Авжеж. Наш музей народний, і ми відчуваємо підтримку народу. Нам приносять у якості подарунків на вічне зберігання сімейні реліквії — нагороди, предмети одягу, посуд, військові експонати, світлини і так далі. Кожного року музейний фонд поповнюється, у середньому, на 70-80 раритетних речей. А от, скажімо, колекція для зали природи — наприклад, опудала вовка, фазана, бабака оновлена за рахунок фінансових коштів

— І заключне запитання: хто входить до вашої команди однодумців?

— Це моя колега — зберігач музейного фонду Надія Володимирівна Роменська, а також голова музейної Ради Юрій Григорович Щербак і краєзнавець Вадим Петрович Кислов. Я б назвала цих людей справжніми ентузіастами, душею й серцем відданими музейній справі.

—Що ж, дякую вам за цікаве та змістовне інтерв’ю.

Аркадій Заславський